Ik houd al een tijdje mieren en het blijft me verbazen hoe boeiend zo'n kleine kolonie is. Het mooie is dat je het natuurlijke gedrag van dichtbij ziet: de koningin, de werksters en de taakverdeling in een compleet mini-ecosysteem. En eerlijk gezegd valt het opstarten heel erg mee als je een paar basisdingen goed doet.
Wat je nodig hebt is simpel: een formicarium (het nest), voeding met suikers én eiwitten, een constante waterbron, en de juiste temperatuur en luchtvochtigheid. Voor beginners raad ik sterke, makkelijke soorten aan zoals de zwarte wegmier (Lasius niger), de zaadetende Messor barbarus of de grotere Camponotus nicobarensis.
De grootste fouten die ik zelf (en anderen) maakte: te veel voeren zodat het gaat schimmelen, te weinig vocht in de setup, en de kolonie te vaak storen. Mieren houden van rust — observeer kort per dag, maar laat het nest zoveel mogelijk met rust en zet het niet in direct zonlicht of bij trillingen.
Mijn tip is om dagelijks even kort te kijken, de buitenwereld met een pincet schoon te houden en alleen goed voer te gebruiken om mijten en schimmel te voorkomen. Noteer temperatuur en gedrag, dan leer je je kolonie echt kennen.
Het is meer dan een hobby: het is een venster naar de natuur. Eén koningin kan uitgroeien tot duizenden werksters, en dat proces volgen is ontzettend leerzaam en ontspannend.
Bron: Quality Ants
Створюючи формікарій, ми зазвичай думаємо про камери, ходи та вологість. Я не знав, що тварини активно використовують устрій гнізда, щоб захищатися від хвороб. Це показало дослідження Бристольського університету.
Команда на чолі з Люком Лекі дозволила двом колоніям по 180 робітниць копати в контейнері, наповненому землею. Через 24 години до кожної колонії додали ще 20 мурах. В одній із груп додані мурахи несли заразні спори грибка й становили ризик зараження. Далі мурахи копали шість днів, а регулярні мікро-КТ-сканування зробили підземні структури видимими.
Колонія під загрозою копала швидше й інтенсивніше за контрольну групу. Її гніздо стало складнішим і менш прямо з'єднаним, а входи опинилися далі один від одного. Комори для запасів і розплоду були ізольованішими та мали менше зв'язків з іншими камерами. Дослідники припускають, що так мурахи зменшують контакти й захищають вразливе потомство.
Симуляції на тривимірних моделях гнізд підтвердили, що така конструкція справді знижує ризик зараження. Ефект був ще сильнішим, якщо врахувати, що заражені мурахи й так зазвичай відокремлюються від решти колонії.
За словами Лекі, новим є те, що нелюдська тварина змінює своє середовище, аби зменшити поширення хвороби. Команда бачить у цьому натхнення для містобудування та проєктування громадських просторів. Для мене найбільш показово, скільки поведінки ховається в гнізді, яке у формікарії ми бачимо лише частково. Дослідження опубліковано у 2025 році в Science.
Джерело: scinexx
Якщо ви бачили, як колонія зростає від однієї матки й кількох робітниць до сотень мурах, вам, можливо, цікаво, скільки коштує колонії кожна робітниця. Дослідження в Science Advances визначає кількісно одну частину цих витрат: кутикулу, захисний зовнішній шар тіла.
Артур Матте, аспірант Кембриджського університету, який починав роботу в Окінавському інституті науки і технологій, та Еван Економо, нині з Університету Меріленда, виміряли кутикулу й об'єм тіла у понад 500 видів мурах, використовуючи великий набір тривимірних рентгенівських сканувань. Розміри колоній у наборі даних коливаються від кількох десятків особин до мільйонів.
Кутикула є дорогою з погляду живлення, адже для її побудови потрібні азот і мінерали. Серед видів частка інвестицій у кутикулу становила приблизно від 6 до 35 відсотків об'єму тіла. Види, що вкладали менше в кутикулу, як правило, мали більші колонії, а низькі інвестиції також пов'язувалися з вищими темпами диверсифікації — грубим показником еволюційного успіху.
На думку авторів, колективний захист, боротьба з хворобами, пошук їжі та поділ праці зменшили потребу в важкому індивідуальному панцирі. Це могло створити зворотний зв'язок: тонша кутикула зробила можливими більші колонії. Автори також припускають, що менша потреба в азоті могла допомогти мурахам оселятися в бідних на поживні речовини середовищах, але чому це призводить до видоутворення, досі невідомо.
Мені подобається, що дослідження розглядає дешевих і замінних робітниць як силу колонії. Терміти, можливо, пішли схожим шляхом, але автори зазначають, що це ще не перевірено.
Джерело: Phys.org (University of Maryland)
У переповненій колонії хвороба — реальна загроза, і мурахи мають не один спосіб із нею впоратися. Дослідження в Nature Communications описує один із найдивніших випадків, які я бачив: хворі лялечки подають сигнал про власну загибель.
Робота стосується Lasius neglectus, невеликого чорного садового мураха, і виконана в Австрійському інституті науки і технологій. У матеріалах першою авторкою названо Еріку Доусон, а в списку авторів статті є також Сільвія Кремер. Назва статті — Altruistic disease signalling in ant colonies.
Хворі лялечки робітниць виділяють хімічну речовину, яка спонукає дорослих робітниць їх знищувати. Робітниці знімають кокон, прогризають у лялечці отвори і впорскують отруту, яка діє як дезінфікувальний засіб і вбиває одночасно збудника і саму лялечку. В експериментах дослідники взяли запах хворих лялечок і нанесли його на здоровий розплід, і робітниці все одно знищували здорові лялечки. Додатковий тест показав, що хворі лялечки виділяють цей запах лише тоді, коли поруч є робітниці.
Лялечки інфікованих маток такого сигналу не подають. Дослідники припускають, що це тому, що матки мають сильнішу імунну систему і можуть подолати інфекцію.
Це похмура стратегія, але вона має сенс, якщо важлива колонія, а не окрема особина. На мою думку, це добрий приклад того, чому догляд за розплодом у мурашнику складніший за просте годування й обігрівання личинок.
Джерело: Phys.org (AFP)
Той, хто тримає мурашок, знає базову схему: одна матка, багато робітниць і кілька самців у сезон роїння. Тому повідомлення з Японії мене здивувало. Воно описує вид, який цю схему повністю руйнує.
Йдеться про Temnothorax kinomurai. У цього рідкісного виду розвиваються лише матки. Самців і робітниць немає. Молоді матки проникають у гнізда спорідненого виду Temnothorax makora, жалом вбивають тамтешню матку та частину робітниць, а потім змушують уцілілих робітниць виховувати їхнє потомство.
Про те, що цей вид живе паразитично, було відомо й раніше. Невідомим було інше: чи справді його потомство складається лише з маток. Кейко Хамаґуті з Кансайського дослідницького центру та її команда зібрали шість колоній разом з яйцями та личинками й виростили їх у лабораторії. Коли всі молоді особини дорослішали, вони визначили касту та стать, і результат був однозначним: з'являлися лише матки.
Це можливо завдяки партеногенезу: матки розвиваються з незапліднених яєць. Самці просто не потрібні. За словами дослідників, поєднання паразитизму без власних робітниць і партеногенетичного розмноження серед мурах поки що унікальне. Інші паразити мають або без робітниць, або без самців, але ніколи без обох.
Старший автор Юрґен Гайнце з Регенсбурзького університету називає цю стратегію несподіваною, але еволюційно логічною: вид вкладає всі ресурси в нових молодих маток. Таке відкриття відносить до відносного образ «типової» колонії, на якому тримається й наше захоплення. Дослідження опубліковано у 2026 році в Current Biology.
Джерело: scinexx
Рідко новина про мурах змушує мене перечитати заголовок двічі, але ця змогла: цариці одного виду можуть виробляти самців зовсім іншого виду. Роботу опублікував журнал Nature, а команду очолює Жонатан Ромільє з Університету Монпельє.
Головна героїня — Messor ibericus, мураха-жниварка з півдня Європи. Дослідники розкопали понад 50 гнізд і знайшли 132 самці в 26 колоніях. Одні були волохатими, як M. ibericus, а інші гладкими, як Messor structor. Генетичні тести показали, що всі вони мали одну матір — цариці M. ibericus.
Механізм вражає. Цариця зберігає сперму M. structor у сперматеці й використовує її, щоб клонувати самців цього виду: вона видаляє власний генетичний матеріал яйцеклітини, тож проявляється лише ДНК сперматозоїда. Автори називають це ксенопарінням. Клоновані самці також успадковують мітохондріальну ДНК матері.
Чому так стається? Тому що робітниці розвиваються лише з генетичного поєднання обох видів. Якби цариця спарювалася тільки із самцями свого виду, її доньки були б цариціми без робітниць, які б піклувалися про колонію. За словами Ромільє, ці два види вже не можуть жити окремо, а розійшлися понад п'ять мільйонів років тому.
Ця стратегія дозволяє колоніям поширюватися на території, де M. structor не живе, наприклад на Сицилію. Але без генетичної рекомбінації клоновані самці накопичують шкідливі мутації, і в довгостроковій перспективі це може призвести до краху всієї системи. Це гарне нагадування, що біологія цариць і колоній набагато дивніша, ніж пишуть вступні посібники.
Джерело: Muy Interesante
Прийнято вважати, що мурахи або співпрацюють усередині мурашника, або воюють із сусідами. Нова робота показує третій варіант: міжвидове чищення, яке раніше описували хіба що для морських риб-чистильщиків. Таке спостереження на суші зробили вперше.
Ентомолог Марк Моффетт із Національного музею природничої історії США працював на дослідній станції в пустелі Арізони. Він побачив, як великі мурахи-жнеці Pogonomyrmex barbatus підходять до гнізд дрібних мурах роду Dorymyrmex, приймають особливу позу й дозволяють їм чистити свої відкриті щелепи. Результати опубліковано в журналі Ecology and Evolution.
Цифри вражають. Камера за кілька днів зафіксувала понад 90 сеансів чищення, кожен тривав від 15 секунд до п'яти хвилин, а на одного жнеця залазили від однієї до п'яти дрібних мурах. У контрольному досліді дослідники запропонували мертвого замороженого жнеця: його оглянули, але не чистили, тож версію про поїдання трупів можна відкинути.
Що отримують обидві сторони, поки що незрозуміло. Можливо, дрібні мурахи злизують із жнеців поживні ліпіди, а жнеці отримують антибактеріальний захист, адже деякі Dorymyrmex виділяють протигрибкові речовини. Є й гіпотеза, що дрібні мурахи передають агресивним сусідам заспокійливі феромони, і це допомагає їм безпечно жити поруч.
Для тих, хто тримає мурах, це добрий привід нагадати собі, як мало ми знаємо про повсякденне життя цих комах. Мені особисто найбільше сподобалося, що висновок зроблено на основі простих спостережень і ретельного контролю.
Джерело: Naked Science
Одна історія про мурах особливо мене вразила. У 2013 році команда Польської академії наук зайшла до колишнього радянського складу ядерної зброї в Темплево, у Польщі. Дослідники мали перелічити кажанів, але натомість знайшли мурашину колонію.
Там жило майже мільйон робітниць лісових мурах (Formica polyctena) серед кількох мільйонів трупів. Не було ні матки, ні самців, ні яєць, ні личинок. Гніздо над бункером стояло на вертикальній вентиляційній шахті. Іржава й зношена, вона перетворилася на люк, крізь який робітниці падали й не могли вибратися назад.
Температура ніколи не піднімалася понад 10 °C, а ззовні їжа не надходила. Сліди жувалець на черевцях показують, що робітниці харчувалися загиблими сестрами, а нові особини, які щороку падали туди, підтримували чисельність.
У 2016 році дослідники встановили дерев'яну кладку. За кілька місяців майже всі спіймані мурахи вибралися назад і приєдналися до початкової колонії, не виявивши жодної агресії.
Для того, хто розводить мурах, це захопливе нагадування: колонія без матки може прожити роки, якщо отримує стабільне постачання ззовні. Цей випадок видався мені водночас похмурим і дуже повчальним.
Джерело: Sciencepost
Мурахи часто дивують, але ця новина про хімію, а не про поведінку. Sericomyrmex amabilis, родич листорізів із Центральної та Південної Америки, частину вуглекислого газу виводить з мурашника через вентиляцію, а частину перетворює на мінеральний шар на своєму екзоскелеті.
Подібне вже помічали. У 2020 році Кемерон Каррі з Університету Вісконсин-Медісон та колеги описали біомінеральну броню у Acromyrmex echinatior і пов'язали її з бактеріями роду Pseudonocardia. Нова робота показує, що у Sericomyrmex amabilis симбіотичних бактерій поки не знайшли. Якщо це підтвердиться, цей вид стане першою відомою твариною, яка перетворює газ на мінерал без допомоги бактерій.
Дослідники застосували відстеження стабільних ізотопів вуглецю, вторинну іонну мас-спектрометрію на нанорівні та твердотільний ЯМР на ізотопі вуглецю-13. З'ясувалося, що шар містить доломіт, мінерал, який у лабораторії важко отримати. Для синтезу впорядкованого доломіту зазвичай потрібні тиск і температури порядку сотень градусів, а в природі він утворюється тисячі та мільйони років.
Мурахи ж створюють частково впорядкований доломіт швидко й за низьких температур. Механізм поки невідомий. Ця біомінералізація вирішує одразу дві задачі: зміцнює броню та прибирає зайвий CO₂ з мурашника.
Важливе застереження: роботу викладено на препринт-сервері bioRxiv, її ще не рецензували, тож результати попередні. Тим цікавіше стежити за продовженням.
Джерело: Naked Science
Коли починаєш займатися мірмекокультурою, перше, що вивчаєш, — це те, наскільки важлива цариця: без неї колонія не має майбутнього. Тому мене так вразило японське дослідження про те, як паразитична цариця змушує робітниць убити власну матір.
Роботу Інституту біологічних наук Університету Кюсю вперше документує, як два паразитичні види, Lasius orientalis і Lasius umbratus, захоплюють контроль над чужою колонією. Дослідження Такасуки та співавторів опубліковано в Current Biology у 2025 році.
Процес має кілька етапів. Спочатку паразитична цариця проникає в колонію спорідненого виду, наприклад Lasius flavus або Lasius japonicus, і маскується серед робітниць. Потім вона наближається до місцевої цариці й обприскує її рідиною з черевця, імовірно мурашиною кислотою, хоча хімічно це ще не підтверджено. Рідина не вбиває її одразу, але змінює її запах.
І ось ключ: у таких суспільствах запах визначає кожного члена. Робітниці перестають упізнавати свою цариці, сприймають її як загарбницю і вбивають. Потім вони без опору приймають паразитку і виховують її потомство, наче власне.
Історія почалася з аматора-натураліста Таку Шимади, який зняв проникнення і матковбивство у Lasius orientalis. Ентомолог Кейдзо Такасука побачив у цьому відео можливість і разом із ним розробив контрольований експеримент, що підтвердив явище. За статтею, ця тактика незалежно виникла щонайменше у двох видах, тож така маніпуляція хімічними сигналами, можливо, поширеніша, ніж ми думали.
Джерело: Muy Interesante
Мурашині колонії живуть за запахом. Родичі впізнають одне одного за хімічним підписом, а все, що пахне не так, сприймається як загарбник. Нове дослідження Інституту хімічної екології імені Макса Планка питає, що відбувається, коли забруднення повітря змінює цей запах.
Дослідники на чолі з Нань-Цзи Цзяном і Біллом Гансоном разом із Маркусом Кнаденом піддали шість видів мурах впливу озону концентрацією 100 ppb протягом 20 хвилин — такий рівень часто фіксують улітку в постраждалих районах, — а потім повернули мурах до їхніх колоній. П'ять із шести видів напали на сестер, які зазнали впливу озону, або погрожували їм. Винятком став клональний мураха-рейдер Ooceraea biroi, який не виявив агресії, можливо, через те що розмножується клонуванням і не має матки.
Механізм витончений. Мурахи несуть у запасі колонії невелику кількість алкенів, а озон руйнує подвійні зв'язки вуглець-вуглець у цих молекулах. Алкани, що становлять більшу частину підпису, не зазнають змін. Газова хроматографія окремих мурах підтвердила зміну алкенів.
Є й довгострокові наслідки. У колоніях O. biroi, забруднених озоном, дорослі особини трималися далі від личинок, і багато личинок гинуло. Оскільки озон здебільшого відкинули як пряму причину, автори припускають, що хімічна комунікація між дорослими та личинками була порушена.
Я бачу тут, наскільки крихкою є невидима сторона життя колонії. Стаття, опублікована в PNAS у 2026 році, припускає, що від цього можуть постраждати й інші соціальні комахи, наприклад бджоли. Це також тихе нагадування тим, хто тримає колонію вдома: варто подбати про якість повітря навколо гнізда.
Джерело: Phys.org (Max Planck Society)
