«Mi viejo» і музика дитинства: прощання з П'єро

На Infobae я прочитав особисту колонку Гільєрмо Е. Пінтоса, написану після звістки про смерть італо-аргентинського співака й автора пісень П'єро. Мені здалося дуже гарним таке прощання з артистом: розповідь про те, що його музика означала у звичайному домі.

Пінтос згадує дитинство на околиці Олав'ярії в середині сімдесятих і на початку вісімдесятих, коли радіо й програвач грали цілий день і були для нього дверима до нової музики. Він згадує Рікардо Соле і гурт Vox Dei, а також альбом «Cuero caliente», який родина привезла з Ла-Плати для його брата. Його батько, Віктор Пінтос, щонеділі вів спортивну програму на місцевому радіо LU 32, а щоразу в День батька відкривав передачу піснею «Mi viejo» і читав текст, написаний для власного батька.

Для автора ця пісня виражає прихильність між двома небагатослівними чоловіками, які так і не навчилися зблизитися або сказати, що відчувають. Він також пригадує дует П'єро з журналістом і письменником Хосе Черкаскі, який писав тексти із соціальним поглядом і буденними персонажами, тоді як П'єро відповідав за музику та виконання. З цієї співпраці постали «Mi viejo», «Pedro Nadie», «Juan Boliche», «Para el pueblo lo que es del pueblo» та «Un hombre común».

Колонка розповідає також, що Рубен Блейдс, навчаючись на юриста в Панамі, казав, що П'єро був першим артистом, якого він бачив, що переніс баладу в міський формат із соціальним сюжетом, а через кілька років Блейдс написав «Pablo Pueblo». Про «Juan Boliche» Пінтос зауважує, що бар — єдине місце, де цей персонаж існує соціально, і що власне ім'я, злите з назвою місця, робить його частиною пейзажу. Він згадує й Мерседес Соса, яка в лютому 1982 року в Teatro Ópera співала «Soy pan, soy paz, soy más» ще за диктатури, як акт колективного зцілення.

Колонка завершується словами «Buen viaje, tano». Для мене головне — думка про те, що коротка пісня може зберегти десятиліття прихильності.

Джерело: Infobae